Лютий… 24.02… Річниця війни… як же моторошно звучить це словосполучення…
Рік пекла… у самому жахливому жаху ми не могли навіть уявити те жахіття, яке прийде на нашу землю… (так 3 рази слово «жах», бо війна – це жах)
Коли мій внутрішній біль дасть мені нагоду трохи дихати, я напишу книгу про кожного з нас… про наш дух, про нашу стійкість, про те, як ми жили під час війни, про те, що робили… про внесок кожного в нашу боротьбу та перемогу…
Бо бути в Україні, працювати, підіймати бізнес, сплачувати податки, волонтерити, народжувати, навчати та виховувати дітей, ремонтувати, відновлювати, відкривати нове, творити – це подвиг, це прояв великого духу великого народу. Бо все це ми з вами робимо у постійній напрузі під загрозою ракетних обстрілів… А ми продовжуємо робити…
Дивилася нещодавно свої storіes за цей рік і була вражена тим, що першу воєнну stoіres я виклала 24 лютого о 10.13 (через 5 годин після першого вибуху, який пролунав в мене під вікнами о 5-й годині ранку). На цій storіes зображен прапор України та мої слова: “Я вірю в Україну! Слава Україні!”
Увага! Через 5 годин, коли ми всі опинилися у пеклі я вірила в нашу ПЕРЕМОГУ! Вірила в нашу Україну! Я вірила, бо відчувала енергію всієї країни, тому що вся Україна в саму першу страшну мить не злякалася, а прийняла цей бій.
Ми не опустилися на коліна, а підняли голову та розправили плечі! Ми послали “руський воєнний корабль” на *у* та взялися за зброю! Ми всі хто як міг у той момент встали на захист нашої України!
Війна триває… І словосполучення “річниця війни” звучить дуже моторошно… Бої йдуть. Наші хлопці та дівчата ЗСУ тримають фронт, захищаючи нас кожну хвилину. Попереду ще багато битв…
Ми вистоїмо та переможемо. Але нам треба пережити день річниці та її небезпечний синдром.
Синдром річниці – психологічний феномен, при якому людина відчуває стрес у зв’язку з річницею події, що травмує.
Включає симптоми: знижений настрій, апатію, смуток, тривогу, занепокоєння, дратівливість, підвищену чутливість, плаксивість, головний біль, гіпертонус у м’язах або навпаки – сильну фізичну втому.
Просто пам’ятайте, що таке може бути. Головне при “синдрому річниці” – не переживати її на самоті. Тому попіклуйтеся, щоб у вас була можливість рефлексії.
Вмикається «пам’ять тіла», коли нервова система наново програє те, що пережила у певну дату, а саме 24 лютого 2022 року…
Якщо дехто з вас каже, що це “день як день”, то ви може перебувати в групі ризику, тому що при захисті заперечення ваші почуття можна лише придушити, але не прожити.
Про які взагалі почуття йдеться?
- Насамперед – про гнів (“ви зламали мені життя”).
- Далі – про безпорадність і розгубленість (“чому не вірив/а”, “чому поїхав/а”, “чому не поїхав/а”, “чи мої вчинки/реакції були правильними”).
- Далі – вина того, хто вижив (“стільки загинуло і гине, а я”).
- Далі – скорбота та горе (“нічого не хочеться, ні в чому немає сенсу, нічого не зміниться”).
Але якщо безпорадність, вина і скорбота – те, чого наша людина, зазвичай, не боїться, приречено звалюючи ношу цю на себе і несучи, зігнувшись у три смерті. То з гнівом все інакше, бо пошук ворогів і винних — найяскравіша риса синдрому річниці, яку більшість боїться.
Захочеться шукати винних у найближчому оточенні. І якщо ви зараз не під Бахмутом, то до ворога навряд чи дотягнетесь, а значить виливатимете лють відрами на голови близьких.
Що робити?
- Сказати: “Так, це сталося”.
- Дозволити собі згадувати, сумувати, плакати теж можна. Нам треба оплакати те, що втрачено, щоб жити без цього далі. Перепрожити цей жах, але вже за більш безпечніших умов.
Тому що пекло – вже тут, і ми – всередині цього пекла. Немає більше загрози війні – вона вже тут. Нам не страшно від невідомості – вже все ясно.
Так, це сталося.
Ми зробили коло і піднялися на рівень вище: все вже інакше, і ми також інші.
Згадуємо та розуміємо.
Ми – українці! Ми вистояли та будемо стояти до кінця цієї війни. Ми ПЕРЕМОЖЕМО! Все вже є Україна!
Ксенія Тейлор
P.S. Якщо вам тяжко, є певні психологічні питання, які треба вирішити – то звертайтеся за допомогою. Запрошую на психотерапію. Разом ми сила і подолаємо те, що заважає жити та дихати. А ми повинні жити, дихати та діяти, бо нам ще відроджувати нашу Україну!
